Крим відіграв у житті Лесі Українки велику та магічну роль, подарувавши надію на сцілення і палке кохання. Влітку в Ялті Леся Українка познайомилася з Сергієм Костянтиновичем Мержинським.

     Вперше про Мержинського згадується в листі до матері 21 липня 1897 р. "Мій новий знайомий панич Мержинський (направленний до мене Тучапським)". З цьогож листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря. З листа стає зрозумілим, що знайомство було викликане зв`язками Лесі Українки з кримською соціал-демократичною організацією. Постать Мержинського належним чином не вивченна, і доводиться оперувати лише спогадами сучасників. Між ним і Лесею Українкою зав`язалася щира й близька дружба, яка перетворилась у кохання.

     Мержинський -мрійник- "він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: "Sois malheureux et tu seras seul" (Будь нещасливий і ти будеш самотній)." "Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поєта…"- Лесі Українки.

     Мержинського спіткало велике горе. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…

     Батьки не схвалювали доньчиних почуттів. Вважаючи що вона марнує себе чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони недокоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче.

     Невимовна туга звучить у цей час у її творах:

     На початку січня 1901 року Леся знов поїхала до Мінська- вчетверте протягом року. Але цього разу поїхала не провідувати, а доглядати хворого. Слабке тіло Мержинського мало сильний дух та палко любляче серце. Як писала сама Леся у листі до матері : "Відноситься він до мене так, наче я з тонкого шкла…"

     В критичну годину навіть старші Косачі, батько й мати, теж стали на бік Лесі: писали їй до Мінська, радили, як доглядати хворого, зверталися до києвських лікарів за консультацією для Мержинського.

     Сили Мержинського з кожним днем згасали. Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого коханого. Та рятунку не було- він помер у неї на руках.

     Леся не любила показувати перед людьми своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні друзям, ні рідним, намагалася сховати їх у собі. Тільки білі листочки паперу чули сумний і змучений шепіт її спраглих вуст.

     Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки- вона знов захворіла.

     Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний режим і бездіяльність.