Кожний крок – сліпуча блискавиця,
А душа – польовий, буйний вітер,
Розгораються уста і лиця
Нескопокійним, пурпуровим квітом…
Олена Телiга - Шовгенова (таким було її дiвоче прiзвище), вiдома поетеса, лiтературний критик, дiяч українськоi культури, народилася в iнтелiгентнiй напiвбiлоруськiй - напiвукраїнськiй родинi. Мати її була дочкою православного священника. Батько Iван Опанасович знаним фахiвцем, гiдротехнiком-практиком, працював на головних водних артерiях: Москвi-рiцi, Волзi, Клязьмi, Сiверському Донцi, був одним iз авторiв проекту зрошення 500 тис.десятин Голодного Степу поблизу Ташкента.
3 1918 року родина мешкає у Києвi. Змалечку вабила Олену природа мiста, його сади та парки. Цвiтiння дерев зачаровувало дiвчину i можливо саме природа пробудила у неї поетичну уяву. Зазначимо, що i молодший iз синiв Iвана Опанасовича став росiйським поетом. У Києвi Олена вчить у жiночiй гiмназiї Дучинської українську мову поряд з росiйською, нiмецькою, французькою. Вона вивчає й такi дисциплiни, як Закон Божий, росiйську граматику, iсторiю, арифметику, географiю, чистопис, малювання та креслення; ми вiднайшли оцiнки юної Олени тих рокiв. Треба сказати, що вчилася вона посередньо. Незабаром влада згортає приватну освiту: всi дiти повиннi навчатися в єдиних трудових звичайних школах. Є вiдомостi, що Олена потрапляє саме до такої.
Олена спочатку отримує "матуру" - атестат, а потiм закiнчує iсторико-фiлологiчне вiддiлення Українського педiнституту. Тут вона знайомиться зi своїм вiрним другом, з яким i пiде на розстрiл - з Михайлом Телiгою. Саме тодi, пiсля гучного весiлля, вона i стає Оленою Телiгою.
Коли почалася Друга свiтова вiйна, Олена Телiга жила у Польщi, з 1929-го, коли у Варшавi померла її мати. Тодi ж настали злигоднi та нестатки. Є вiдомостi, що їй доводилося працювати з музичними номерами у нiчних кабаре i навiть манекенницею, але потiм вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. Проте, якесь нездоланне тяжiння до Києва жило в її душi постiйно. Трагiчний Київ чекав її i вона, не зважаюючи, що на неї чатує небезпека, вирушила разом iз Уласом Самчуком i кiлькома друзями до мiста своєї юностi.
22 жовтня 1941 р. на автомашинi через Святошин та Брест-Литовське шосе вона мчить Києвом i щемить її серце поблизу КПI i тих мiсць, якi вона колись залишила. У Києвi Олена Телiга органiзовує Спiлку українських письменникiв, вiдкриває пункт харчування для своїх соратникiв, спiвпрацює з редакцiєю Iвана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявськiй вулицi, видає тижневик лiтератури i мистецтва "Лiтаври".
У своєму останньому листi з нашого мiста вона напише: "...ми йшли вчора ввечерi коло заснiженого унiверситету, самi бiлi i замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного примiщення Спiлки до холодного дому... Але за цим снiгом i вiтрами вiдчувається вже яскраве сонце i зелена весна".
Друзi її попереджали, що гестапо готує засiдку на вул.Трьохсвятительськiй, де розмiщувалася Спiлка. Але вона знала на що iде, тiкати не збиралася. У приватнiй розмовi з М.Михалевичем вперто пiдкреслила : "Ще раз iз Києва на емiграцiю не поїду! Не можу..."
З головою у вікні за тибою,
Над річками полечу, над кручами,
Десь далеко, там де, щастя здибаю…
Це був її свiдомий вибiр, це був її шлях, який вона гiдно пройшла до останнього подиху. Олена пiшла на стовiдсоткову загибель, з нею пiшов i її Михайло. Пiд час арешту вiн назвався письменником, щоб бути разом з нею. У київському гестапо О.Телiга перебувала у камерi N34. Тодi ж вiдбулася її зустрiч iз сестрою Лесi Українки, з якою обмовились кiлькома фразами. На сiрiм гестапiвськiм мурi залишила вона свiй останнiй автограф: вгорi намальовано тризуб i напис: "Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга". За даними iсторикiв, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патрiотку було розстрiляно разом з чоловiком та соратниками.
Нiби передчуваючи долю, колись вона пророче:
I в павутиннi перехресних барв,
Я палко мрiю до самого рання,
Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
Встановлення дерев'яного хреста в Бабиному Яру на місці розстрілу гестапівцями Олени Теліги, її чоловіка Михайла Теліги, членів Спілки українських письменників та співробітників газети "Українське слово".
Ім’я Олени Теліги повертається в рідну Україну з небуття, з попелу і пожарища війни.
Ім’ям прекрасної українки названо одну з вулиць на Сирці у Києві, загальноосвітню школу, видавництво, а 2000 року засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію ім. О.Теліги.
В Указі Президента України В.Ющенка про вшанування пам’яті видатної патріотки і поетеси О.Теліги з нагоди 100-річчя від дня її народження передбачається спорудження їй пам’ятника у Києві, створення історико-літературного музею її імені, документального фільму про Олену Телігу, її родину та соратників.
Література
Гнатюк Ніна. Як спалах блискавки// Урядовий кур’єр. – 2006. - №134. – С.8
ХХ сторіччя української поезії: Антологія “Вітчизни” // Вітчизна. – 2004. – №2. –
С.142-149.