Біографічний нарис
І свій шлях широкий…»
Т. Г. Шевченко «Сон»
У літературі кожного народу, серед її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов'ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Шевченко, велетень духу, митець, непримиренний борець проти будь-якого гноблення, який увійшов в історію людської культури не тільки як геніальний народний поет України, а й як поет-гуманіст світового значення.
Шевченко був однаково обдарованим і як письменник, і як художник. Його творіння унікально сильні в художньому відношенні, а вся літературна сила Шевченка відбилися в його «Кобзарі», що відзначається народним, душевним складом, зі своєрідними відтінками краси, задумливості і смутку.
Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 року в селі Моринці, Київської губернії. Згідно з родинними переказами його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях. Ці повстання були жорстоко придушені. Сім'я Тараса на повернулася до села Кирилівки, на Київщині, звідки був родом батько Григорій Іванович Шевченко. Рано втративши матір, яка померла від тяжкої праці й злиднів, залишивши сиротами шестеро дітей, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. Тарасів батько одружився вдруге з удовою в якої вже було троє дітей. У 1825 помирає батько, а Шевченко тільки виповнилося 12 років. Почалося доросле життя, несправедливе та жорстоке.
Залишившись сиротою, Тарас іде наймитувати до дяка Богорського, а потім стає дворовим слугою поміщика Енгельгарда в маєтку Вільшани.
Восени 1829 р. разом з іншими кріпаками Тарас Шевченко, як козачок молодого пана Павла Енгельгардта, виїздить до міста Вільно (нині — Вільнюс). У Вільно Тарас виконує обов'язки козачка в панських покоях,а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. У Вільно його віддають вчитися малюванню до Яна-Батіста Лампі, а у 1831 році переїхавши до Петербургу, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до живописця Василя Ширяєва, бо модою у великих панів було мати своїх «покоєвих художників».
Влітку 1836 року, під час одного з нічних рисувальних «сеансів» в Літньому саду, він познайомився зі своїм земляком — художником Іваном Сошенко, а через нього — з Є. Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим, які представили його впливовому при дворі поету В.А. Жуковському. У лютому 1837 р. «Товариство заохочення художників» дозволило Шевченкові неофіційно відвідувати навчальні класи Академії мистецтв.
Навесні 1838 К. Брюллов та В. Жуковський задумали викупити молодого поета з кріпацтва. Пан погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. Щоб їх здобути, Брюллов намалював портрет В. Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотерею, в якій взяла участь царська родина. Шевченко став вільним 22 квітня 1838 року.
Незабаром Шевченко став студентом Академії мистецтв. Будучи вже неабияким портретистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор. Водночас Шевченко наполегливо працював над удосконаленням своєї освіти, писав поезії, відвідував театр, виставки, музеї — швидко здобував нові знання, став надзвичайно освіченою людиною.
В 1840 році Шевченко видав першу збірку своїх поетичних творів під назвою «Кобзар». До неї увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».
В травні 1843 року Шевченко подорожує Україною. Під впливом баченого Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив гнівний осуд поневолення українського народу. Під час першої подорожі до України він задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Перші 6 офортів серії вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар».
В 1845 році Шевченко подає заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника і вже в листопаді його затвердили на звання некласного художника.
В 1845 році під час другої подорожі Україною Шевченко збирає фольклорні й етнографічні матеріали та змальовувує історичні й архітектурні пам'ятки. Навесні 1846 року він прибуває до Києва, де пристає до Кирило-Мефодіївського братства, заснованого Миколою Костомаровим. У березні 1847 року, після доносу та за сатиру на імператрицю, Шевченка засилають в солдати до Оренбурга «...під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати...». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші. Весною 1848 року його включили штатним художником до складу Аральскої експедиції, в якій , крім виконання численних малюнків, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій. У квітні 1850 р. Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.
Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Незважаючи на найсуворіший нагляд, Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Лише під час так званої Каратуської експедиції він виконав біля 100 малюнків аквареллю й олівцем та почав писати російською мовою повісті з українською тематикою:«Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші.
2 серпня 1857 p. Т. Шевченко залишив Новопетровське укріплення і прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено.
Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми та намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.
Навесні 1858 р. поет прибув до Петербурга, де його радо зустріли українські друзі та численні прихильники. Шевченко оселився в Академії Мистецтв, де жив до самої смерті.
У серпні 1859 р. Шевченко приїхав до Києва. За ним встановили суворий таємний нагляд. Кілька днів він жив у Кирилівці, бачився з рідними, мав намір купити ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися в Україні, але Шевченка втретє заарештували і зобов'язали повернутися до Петербурга.
У Петербурзі Шевченко вирішує зайнятися гравюрою, за які його згодом було визнано академіком гравюри «...на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах...».
В останній рік свого життя він записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого».
10 березня 1861 року Шевченко помер. Над домовиною митця в Академії мистецтв виголошувалися промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Друзі Шевченка одразу ж почали клопотатися, щоб виконати поетів заповіт і поховати його в Україні. У квітні того ж року, після отримання дозвілу, його домовину, згідно із заповітом, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.